У Луцьку 17 і 18 жовтня запланована прем’єра вистави “Кімната Левчанівської” від незалежного театру “Гармидер” за підтримки Українського культурного фонду. Згодом її покажуть онлайн. У фокусі – історія двох жінок, матері й доньки, чиї життя пов’язані з українським суспільним, культурним та інтелектуальним життям цілого ХХ століття.
Хто такі Олена та Ірина Левчанівські
Олена Левчанівська (нар. 1881) – громадська діячка, педагогиня, учасниця українського жіночого руху та перша жінка-сенаторка від Волині в польському Сенаті. У грудні 1939 – Олену Левчанівську заарештували органи НКВС, а згодом її слід загубився. Набагато пізніше стала відома дата страти колишньої політикині – 24 квітня 1940. Хоча іменем Олени Левчанівської називаються вулиці в кількох українських містах, один із куренів “Пласту”, а у рідному селищі Линів діє меморіальний музей, – її постать досі не є загальновідомою.
Те саме стосується й доньки української сенаторки – Ірини Левчанівської (1913–2011). Фотографка, кіноаматорка і почесна учасниця волинського “Пласту” – вона присвятила значну частину життя збереженню унікального архіву родини. Одна із цілей, яку ставить театр “Гармидер”, працюючи з виставою, – нагадати історію цих двох жінок, яка надихає і сьогодні.
Як створюють виставу
Виставу будують на історичному матеріалі, не намагаючись реконструювати минуле буквально. Архівні записи, щоденники, документи, свідчення – перетворюються у “Кімнаті Левчанівської” на перформативні дії акторок, лялькову мініатюру, рух, музику і навіть згадки про домашніх улюбленців.
Із розрізнених свідчень складається сценічний колаж, у якому поступово проступає історія родини, – розповідає режисерка вистави Руслана Порицька. – Мені хотілося перетворити цю історію завдовжки майже століття на чуттєву подорож: крізь буденне й незвичайне, збирання фрагментів пам’яті, усвідомлення того, ким ти є, і терпляче очікування повернення власної ідентичності та пам’яті
Документи
Перший матеріал цього колажу – документи. У виставі немає вигаданих реплік Олени чи Ірини: сценарій побудований на документальних фактах і цитатах. Шестеро акторок, які діятимуть на сцені, є одночасно й дослідницями. Вони не просто відтворюють факти біографії, а проходять свій шлях історією Левчанівських – залучаючи до неї глядача.
Слідом за Іриною, яка наполягала, що про пережите настав час розповісти, вони переповідають знайдене й шукають у цій історії питання до себе та сьогодення
Ляльки
Жодна з акторок на сцені не перевтілюватиметься в головних героїнь – однак, Олена та Ірина Левчанівські все-таки будуть присутніми. Їх уособлюватимуть ляльки майстрині Наталі Ворожко, які вона створила навмисне для “Кімнати Левчанівської”.
Через ляльки ми розповідаємо історію біженства родини під час Першої світової війни. Маленька Ірина мандрує у своїх спогадах від міста до міста, згадуючи і громадську діяльність батьків у цих умовах, і те, як одна влада змінювала іншу, як вона вручала букет Січовим стрільцям
Режисерка додає, що ляльки й мініатюри тут не просто відтворюють дитинство Ірини – вони змінюють масштаб самої історії.
Рух і тіло у виставі
Ще один спосіб, яким театр говоритиме про епоху – це тіло. Режисер із пластики Віктор Рубан працював із рухом, темпом і станами акторок. Окрема історія будується навколо полонезу та українських народних танців.
Віктор Рубан втілив відголос доби через полонез, як символ епохи прекрасної, з якої вийшла дворянська родина Гродзінських-Левчанівських, – каже Руслана Порицька. – Образ народного танцю з’являється у зв’язку зі щирим захопленням Ірини Левчанівської, яка танцювала у Василя Авраменка
Музика Сергія Борткевича
Ще один шар вистави створює музика та саунд-дизайн Нікіти Яйленка. У виставу вплетено твори українського композитора, харків’янина з польським корінням – Сергія Борткевича, значна частина життя якого минула за межами України. Його музика тут також виявляється частиною теми повернення – імен, пам’яті та права розповідати власну історію.
Коти як тварини і як почуття
А ще в цій історії є коти. Олена та Ірина Левчанівські любили, доглядали й фотографували тварин. Так коти потрапили у виставу разом із цією дуже приватною частиною їхнього життя. Вочевидь, саме Олена прищепила дочці поважне ставлення до тварин. Про них колишня сенаторка писала в своєму останньому листі до Ірини.
Олена просила доньку попіклуватися про білого та сірого котів. Серед думок людини, яка стоїть перед смертю, залишається ця проста турбота про живих істот, які залежать від неї
Режисерка додає, що згодом, коли Ірина Левчанівська лишилася у певній вимушеній ізоляції, саме коти ставали її розрадою й підтримкою. Левчанівська давала їм теплі імена – був і кіт Луцик – на честь Луцька. Домашні улюбленці лишилися на її фото, серед фотоколажів, і навіть один із фільмів Ірини, який зберігся в архіві кіностудії “Волинь” – про “найстрашнішого звіра” – кота.
Берегти пам’ять про маму, збирати архів, фотографувати, створювати колажі, опікуватися тваринами – ніби вперто залишати у своєму житті місце для ніжності там, де система намагалася позбавити людину всього особистого
У рамках проєкту “Кімната Левчанівської” театр співпрацює з притулком “Мокрі носики” – нагадуючи у такий спосіб про те, як опікувалися тваринами матір і донька Левчанівські.
Команда і прем’єра
Проєкт “Кімната Левчанівської” реалізується за підтримки Українського культурного фонду в межах програми “Флагманські події”. Два премʼєрні покази відбудуться 17–18 жовтня в мистецькому просторі “Ангар”, а 23 жовтня о 19:00 “Кімната Левчанівської” транслюватиметься онлайн на сторінках театру в соцмережах.
У команді вистави:
– Відеоінсталяції для сценічного простору, які дають можливість доторкнутися до архівів, створює Дарина Громик.
– Режисерка та сценаристка: Руслана Порицька.
– Режисер із пластики – Віктор Рубан, тренерка з пластики – Анна Кочубей.
– На сцені діятимуть: Соломія Войтович, Єва Сардачук-Король, Катерина Кот, Яна Пех, Алла Тихомирова, Оксана Бречко.
Довідкова інформація:
Олена Левчанівська (1881–1940) – українська політична та громадська діячка, педагогиня, учасниця “Просвіти”, авторка волинських часописів і співорганізаторка Українського клубу. Народилася та мешкала на Волині.
У 1922 вона стала членкинею Сенату Другої Речі Посполитої і лишалася сенаторкою до 1927 р. У рамках високого статусу проводила міжнародну адвокацію краян, надавала їм правову підтримку, боролася проти примусової асиміляції українців. Також Левчанівська захищала українську мову від утисків тодішньої влади і популяризувала освіту – зокрема серед жіноцтва, активно розвиваючи український жіночий рух.
Після приходу радянської влади Олену Левчанівську заарештували, а 1940 вона загинула від рук працівників НКВС. До цього часу точне місце та час розстрілу не є підтвердженими. Однак її імʼя присутнє у списку розстріляних. За радянської доби існувала версія, що Олену Левчанівську нібито вислали до Казахстану, де вона померла.
Ірина Левчанівська (1913–2011)– донька Олени Левчанівської – краєзнавиця, громадська діячка, фотографка й документалістка, одна з перших учасниць волинського “Пласту”. Після відновлення Незалежності України вона долучилася до відродження пластового руху.
Протягом життя Ірина фотографувала Луцьк, створювала слайд-фільми, збирала світлини, листи, кіноматеріали та спогади. Не маючи профільної освіти, Ірина Левчанівська створювала документальних фільмів на кіностудії “Волинь” – в архівах досі зберігаються її картини “Щоб було гарно на землі”, “Найстрашніший звір”. За радянських часів вона, ризикуючи собою, зберігала сімейний архів і пам’ять про репресовану матір. Сьогодні в Державному архіві Волинської області – 6712 збережених експонатів родини Левчанівських.
Фото Людмили Герасимюк