Ілона познайомилася з майбутнім чоловіком Богданом у 2018 році.
Згодом подорожувала з коханим Україною, а у 2022 році, після початку
повномасштабного вторгнення, стала дружиною військового. Богдан
пройшов Курс молодого бійця (КМБ), обрав для себе позивний «Хмель» та пішов добровільно служити до Третьої штурмової бригади. Ілона – поїхала з ним та стала волонтером.
Ми зустрічалися з Богданом ще до війни. Він прийшов на роботу, де я вже
працювала, – згадує Ілона. – Це була компанія з надання послуг
комунікацій. Він згодом казав, що закохався у мене з першого погляду.Там такі довгі коридори були, ми сиділи за комп’ютерами, а він розповідав:
“Я просто проходив повз – і бачив тільки тебе”. І я йому вірю. Бо в нього
особливо після контузії дуже погана пам’ять, він мало що пам’ятає, але
досі пам’ятає, в чому я була одягнена
Сьогодні Ілона розповідає свою історію кохання, тримаючи маленьку донечку Устину на руках. Практично з часу завершення КМБ, який проходив Богдан, до звістки про вагітність (до жовтня 2024 року) дружина військового була поруч з ним на прифронтовій території – чекала щоразу після виконання військових завдань та допомагала волонтерством армії.
“З тобою хоч на край світу…”
Він десь рік до мене залицявся. Я не дуже бачила насправді ті залицяння,
але він каже, що так. І в 2019 році ми почали зустрічатися.На початку наших стосунків він сказав вкрай важливу фразу: я дуже хотіла
пожити в Івано-Франківську, бо багато часу жила в Одесі, біля моря, і
хотіла біля гір пожити. І кажу: “Слухай, я хочу переїхати до Івано-Франківська. Питаю – ти поїдеш зі мною?” А це був тільки початок
початок.На що він каже: “З тобою хоч на край світу
Згодом закохані повернулися до Хмельницького, а у 2020 році Богдан зробив пропозицію. Так сталося, що пара тоді не одружилася і цей важливий момент в їхньому житті відбувся уже під час великої війни.
Я дуже рада насправді, що так було, бо по-перше коронавірус, по-друге, ми
були ще малі. Бо почали зустрічатися, коли нам було по 19 років. А
одружились вже під час війни у 2022 році. Якраз перед Херсоном.Тоді ми були набагато свідоміші, аніж на початку. Вже пережили більше як півроку війни. А війна дуже гарно все показує. Були впевненими на 100% один в одному
З перших днів повномасштабного вторгнення Ілона волонтерила в
Хмельницькому на залізничному вокзалі – зустрічала евакуаційні потяги,
передавала їжу та необхідне людям, які тікали від російських обстрілів.
Богдан допомагав виконувати чоловічу працю.
Але він ще ходив до військкомату. Я про це не знала. Він мені про це не
говорив. Його не брали через те, що був дуже молодим, не було ніякого
досвіду, не служив в армії і так далі. У нас не було друзів військових, які
раніше там були, не знали куди йти і що робити.А коли виплило відео з Бучі після деокупації Богдан зробив натяк, що він може піти. Він сказав, що я не хочу, щоб прийшли сюди і зробили з тобою щось таке, що творили в Бучі, що він хоче мене захистити.
І потім він побачив набір в ССО “Азов”, подав туди заявку в травні 2022 року
На початку червня Богдан поїхав до Києва на співбесіду до ССО “Азов”, Ілона його супроводила.
І говорить: “Що ти мені скажеш на це?” Я розуміла що переконувати його – це дурна ідея. Я знала, як твердо він приймає рішення, що його вже не
переконаєш. Він вирішив для себе – що він іде, – згадує Ілона. – А у мене є 2 варіанти – або він іде без мене, або він іде зі мною. Ясно, що я вирішила його підтримати
Дружина військового додає:
Насправді по-іншому я і не могла. Бо навіть на початку війни ми були
супер ідейними. Ми дуже вірили в нашу перемогу. І я до війни мала
патріотичні переконання, багато читала. “Холодний яр” – це взагалі моя
улюблена історія завжди була. Я перечитувала “Чорного ворона” постійно.У мене завжди була така думка, що ця боротьба триває. Особливо з
2014-2015 років. Богдан був трошки далі від цього. Він більше думав про
життя, як що робити, влаштуватися, де працювати і так далі
Після співбесіди до “Азова” не бачились кілька місяців…
Після співбесіди ми не бачились. Я думала, що він ще вийде. Але він уже не
вийшов. Ми не бачились – з червня до листопада. Лише один раз за цей час я приїжджала до Богдана в Київ. Він проходив КМБ – курс молодого бійця. І ясно, що у них для безпеки забирали
телефони. Не було зв’язку і так далі. Але я писала листи, і він теж. І потім
ми віддавали їх один одному, перечитували
Коли Богдан завершував КМБ, формувався перший батальйон Третьої
штурмової бригади. Першим бойовим завданням воїна була оборона на
херсонському напрямку.
Перед Херсоном вони їхали з полігону, а він їхав у Хмельницький на 3 дні.
Ми одружилися. Це було швидко. Дуже скромно. Він був по формі, я в
вишиванці. Прийшли наші друзі. Це не було велике святкування.Це просто був розпис, а ми потім пішли з батьками до ресторану. Ми тут
одружилися і на другий день після розпису до нього телефонують, кажуть: “Що ти, одружився?” – А він каже, що так. – “То пора воювать”. Його викликали на Херсон і я жартую, що у нас було 3 медових дні після весілля. Навіть 2
Взимку 2022 року бригаду Богдана перекинули на Бахмутський напрямок, а в лютому 2023 Ілона вирішила приїхати до чоловіка в Краматорськ.
Тоді це ще не було мейнстрімом, жінки не їздили до чоловіків. Пам’ятаю як
ми йшли по Краматорську і 3-4 жінки було. Я не знаю – це були місцеві чи
приїхали. Там було супер військове місто. Тільки військові були…Був ще штурмовиком, мав близькі контакти з ворогом. Отримав шеврон від батальйону за близький контакт, – згадує Ілона. – Він тоді дуже змінився.
У мене було відчуття, що постарів на років 15. Я ніколи його таким не бачила. Потім було трошки відпочинку, він повернувся до свого попереднього стану, “помолодів” знову.
Навіть на Авдіївці, де було дуже важко, у нього не було такого стану. Він тоді на Бахмуті втратив друга найкращого. Маріка
Дружина військового саме там, у Краматорську, побачила свою місію –
підтримати чоловіка під час випробувань війною, наскільки це було можливо в тій ситуації.
Трохи пізніше, в червні 2023-го, він втратив ще одного свого друга
“Гобліна”. Це були два найкращих друга в його житті. Після загибелі
Маріка дуже йому було важко. І тоді він казав, що я – це єдине, що світле,
що є в його житті.У мене тоді зародилась думка, що я хотіла б бути з ним тут. Щоб у нього була хоч якась розрядка, щоб в нього хоч щось було справді світле посеред всього цього мороку. Але я працювала тоді. Я їздила закордон – в мене були зйомки. Працюю моделлю. По Україні, але тоді часто була закордоном.
Тоді полетіла в Японію. Приїхала після зйомок, тоді якраз загинув “Гоблін”, і я остаточно вирішила, що я поїду до Богдана
Попри вибухи та обстріли почувалась в безпеці…
Раніше, у Хмельницькому, Ілона допомагала закривати військові збори,
купувати додаткові речі для Богдана, а в Краматорську почала
розмальовувати тубуси – аби залучати кошти від продажу.
Він дуже хвилювався за мене. А у мене тоді страху взагалі не було. Я себе
тоді дуже почувала в безпеці з ним. Неважливо, де це було. Без різниці. В
будь-якому місті, де ми були – під Покровськом, і в Ізюмі, і в Краматорську. Будь-де.Я все одно якщо з ним, розумію, що все добре. Перед виїздом ми поговорили, а він каже: “А ти готова приїхати сюди?”. Я кажу: “З тобою хоч на край світу”. Малювала тубуси, ще хлопців змушувала, коли у них був вільний час
Дружина військового швидко познайомилась зі старшими жінками з під’їзду, не винаймали квартиру. Місцеві підтримували:
Там була одна бабуся з мого будинку, і одна з сусіднього – вони теж мені
допомагали малювати. Я жартувала, що то була така лагідна українізація.Вони не те що мали якісь проросійські погляди. Але говорили російською, Я їм розказувала, що тут немає такого, що за російську мову будуть бити – розумієте ці всі стереотипи
А згодом Ілона почала фотографувати побратимів свого чоловіка на полігоні, навчання, почала вести сторінку про них у соцмережах. Одягала штани карго та брала бронежилет в когось з військових.
Так стало легше закривати різні потреби. На одному з полігонів ми
потрапили під обстріл. Це був перший мій серйозний обстріл. Ціленаправлено було на нас. І хлопці тоді жартували, що я пройшла посвяту з ними
Згодом Ілона почала вести сторінку не лише підрозділу, а й роти. Допомагала збирати кошти на закриття потреб війська, час від часу їздила закордон заробляти.
Бо поїду на одну зйомку, зароблю декілька тисяч, повертаюсь, і можу тут декілька місяців жити. Я так з ними каталась, допомагала. Коли ми були в Авдіївці, могла щось підвезти хлопцям, чого вони потребували.
Вони їхали на бойовий – я могла підвозити. Виконувала такі завдання, які могла виконувати як довірена, але цивільна особа. Старалась робити максимум з того, що я можу
“Впевнена в Богданові на всі 100%”
Ілона зізнається: було б набагато краще сваритися між собою через побут у мирному житті, аніж переживати випробування війною. Однак тепер, після народження дитини впевнена, що завдяки досвіду життя поруч з фронтом легше сприймати дійсність подружжя на відстані.
Зараз я знаю ситуацію зсередини. Знаю людей, з якими він працює, де що
знаходиться, я розумію, скільки часу йому треба їхати і як довго до позиції.
Тобто, я розумію, як це все працює, і йому не треба мені пояснювати.
Напевно через це я більше його розумію. Саме як військового.У мене немає – що ти десь там дуже довго ходиш чи щось ти від мене
приховуєш. Я йому довіряю. Бо я знаю, як це все працює. Плюс мені легше
морально через те, що у мене справді там є багато друзів. І навіть якщо в
мене якісь хвилювання, я можу написати до його побратимів: “Що там, все добре?” І вони мене знають, розуміють, і можуть сказати: “Так, все
добре”. І я буду спокійна
У години між бойовими виїздами Богдан брав дружину на відпочинок в колі побратимів – виїжджали у вихідні на мотоциклах їздити донбаськими
пагорбами, купатися в річці.
Мені подобалася вся атмосфера. Але єдине – я можу сказати це через те,
що я не ходила на бойові. А так мені було весело. Ми були разом з
Богданом.Мені дуже не подобалась сама ідея що ми віддаємо свою молодість, але ми не живемо разом. Якби ми не вирішили жити разом, по суті загубили б 4 роки спільного життя. Це дуже довго. Тим більше, що зараз ми молоді, в нас все змінюється, встановлюється особистість.
Плюс ця війна впливає на Богдана. І на здоров’я, психологічне, і на фізичне. Для
мене це було дуже класно, що ми були разом
