Валерій курить сигарету. Першу за три роки. Першу на волі, в Україні.
Про Валерія написала у фейсбуці кореспондентка Agence France-Presse Yulia Surkova.
Зараз юнаку 23, і він побував у восьми російських колоніях та тюрмах. Найжорстокішою була Таганрогська.
«Найстрашніше місце на світі», — каже 23-річний Валерій, який схуд на 12 кілограмів.
Говорить він чудовою українською. Мову вивчив у полоні — завдяки іншим полоненим українським військовим. До того був російськомовним. Народився в Запорізькій області, у місті, що зараз окуповане. Валерій навіть не знає, де зараз його мама та родичі. Тому йому нікому подзвонити після звільнення. Тож навіть спілкування з надокучливими журналістами приносить сильні емоції.
«Я зараз розплачусь… Тепер у мене є задача — придумати, про що мріяти, знайти нову мрію. Бо три роки і три місяці я мріяв про одне — вийти на волю», — хлопець стискає в руках пачку цигарок, подарованих матір’ю зниклого безвісти військового.
Валерія гукають кожні дві секунди, закидають фотографіями зниклих та полонених:
— Ви бачили військового з позивним Махно? ССО Покровськ? Був хтось із 36-ї бригади? З вами був хтось із Курського напрямку?
Хлопець здивовано піднімає вгору чорні брови: «З Курського напрямку?» Ці роки він нічого не чув про успіхи України на полі бою.
До огорожі проривається молода заплакана дівчина. На її плечах — прапор України.
«Я просто хочу сказати вам, як я вам вдячна і як ми всіх вас чекали», — сьогодні вона це каже Валерію, та сподівається колись сказати своєму зниклому під Часовим Яром нареченому.
Валерій стримує сльози: «Я вам більше вдячний, ніж ви мені — за такі слова».
Та перш ніж сісти в автобус, просить журналістів передати, що десь в Україні є дівчина на ім’я Руслана. Вони були знайомі до полону. І тепер Валерій хоче, щоб вона знала, що він живий.
Нагадаємо, українці повертаються з російського полону: розпочався багатоетапний обмін.