Дружина льотчика Ольга Матуляк розповіла про події у перші дні повномасштабного вторгнення коли її чоловік Геннадій боронив небо над Київщинрю.
Геннадій Матуляк, підполковник, командир авіаційної ескадрильї 299 бригади тактичної авіації загинув 25 лютого 2022 року поблизу села Глібівка на Київщині. Його посмертно нагородили званням Героя України.
Історія, якою поділилася Ольга Матуляк, дружина військового:
“У ніч з 23 на 24 лютого чоловік по команді “Тривога!” помчав на службу. Із самого ранку, близько п’ятої, набрав мене: “Олю, стріляють!”, – згадує дружина льотчика.
Коли я швиденько розбудила донечку, та у свої чотири роки запитала: «Мамо, війна почалась? А татка вб’ють?» Чесно відповіла, що не знаю…
24 лютого чоловік літав і над Херсонщиною, і над рідною Миколаївщиною. Увечері передзвонив і каже: “Відпочинь, у тебе завтра дуже важкий день. До того ж ми їх так добре лупанули, точно на всю ніч затримали, можеш спати спокійно…”
Хто б міг подумати, що це наша остання розмова…
Зранку 25 лютого чоловік знищив колону поблизу Гостомеля та полетів знову працювати над Київщиною… Надію на те, що все добре, просто немає змоги подзвонити, перервало повідомлення від жительки одного із сіл Вишгородського району, яка знайшла мене через соцмережі: «Ви часом не дружина Геннадія Матуляка?» Далі було фото його паспорта.
Мешканці й розповіли, що саме відбувалось у небі Вишгородського району, де загинув чоловік.
Все трапилось близько сьомої ранку. Повітряний бій, російський винищувач влучає у літак Геннадія, він був ведучим. Чоловік почав виводити літак, аби захистити село, адже під ним розташувався великий розважальний комплекс. Уже навіть встиг потягнути катапульту, аж тут… друге влучання, яке не залишило шансів.
Літак і пілот спалахнули.
Місцеві жителі на власні очі бачили, як літак летить просто на них і як пілот рятує сотні життів. Машина впала за кілька кілометрів від населеного пункту, у лісосмузі.
Вже за 15 хвилин люди підбігли на місце катастрофи.
Скажу відверто, для мене було дуже важливо почути правду, дізнатись, що це не легенда, що мій Герой і справді врятувати стільки життів…
Та головний жах був попереду…
Треба було пізнати тіло, яке згоріло та 40 днів пролежало в землі без труни. Судмедексперти робили надрізи, вирізали м’язи, давали мені в руки холодні кістки мого чоловіка…
Син Руслан дізнався про загибель батька з указу про присвоєння звання Героя. Донечці я пояснила, що татусь нас і далі захищає, просто довелось подарувати його Богу, щоб татко міг стати Янголом. Софійка й отримувала таткову нагороду…”