Український нацгвардієць Олексій пережив важкі бої, російський полон і психологічний тиск, але зумів вистояти. Каже: від холоду й відчаю його рятувала маленька пошарпана фотографія дружини, яку він зберігав у шоломі з перших днів війни.
Історію захисника розповіли у Національній гвардії України.
«Від холоду і відчаю рятувало її обличчя – на маленькій пошарпаній світлині. І поки вона була зі мною – я знав, що повернуся», – розповідає військовий.
У юності Олексій проходив строкову службу, однак пов’язувати життя з військом не планував. Здобув дві технічні освіти, займався бізнесом. Його кохана Наталія поділяла його цінності та підтримала рішення чоловіка добровільно стати на захист країни. Згодом були запеклі бої на Харківщині та Луганщині.
«На останній позиції ми тримали оборону, але протистояти надпотужному артобстрілу було неможливо. А потім нас почали труїти газами. Майже всі хлопці отримали контузії. Сили були нерівні», – пригадує нацгвардієць.
Світлим моментом серед війни стало народження доньки Мирослави. Та вже за місяць після її появи на світ Олексій потрапив у полон, який став справжнім випробуванням. Переповнені камери. Спека або холод. Побої, знущання. В одній із камер було вибите вікно, коли надворі було 30 градусів морозу, розповідає нацгвардієць.
Найважчими були перші дні — невідомість, постійні допити та погрози багаторічним ув’язненням, було відчуття, ніби намагаються стерти людину як особистість. Російські наглядачі застосовували психологічний тиск, змушували до виснажливих фізичних вправ навіть поранених. Їжу кидали через отвір у дверях: «Хто спіймав – той поїв».
У шоломі бійця з перших днів повномасштабної війни була вклеєна фотографія дружини. Перед полоном він сховав її, а в таборі переховував під час обшуків. Щоранку дивився на світлину і шепотів: «Доброго ранку». Щовечора бажав на добраніч дружині й доньці.
Одного дня до камери зайшли наглядачі, назвали його прізвище, наказали зібрати речі. Зв’язані руки, автозак, літак — Олексій подумав, що це черговий етап. Але це був обмін.
Зараз Олексій проходить реабілітацію. Каже, найкраща терапія — це бути поруч із близькими. Після повернення він отримав нагороду за мужність, але переконаний: її мала б розділити дружина.
«Вона зробила колосальну роботу. З немовлям на руках постійно комунікувала з державними інституціями. Чекала. Вистояла. Моя родина – це моя фортеця», – говорить нацгвардієць.
Фотографія, яку він проніс через фронт і полон, тепер стала сімейною реліквією.